Світ

Як правильно ділити світ, і чому "угода" РФ, КНР та США нікчемна

Як правильно ділити світ, і чому "угода" РФ, КНР та США нікчемна

США, РФ та КНР нібито прямо у ці хвилини намагаються ділити світ. Але наскільки "потужною" може бути ця їхня "угода"? Чи буде вона юридично й фактично нікчемною (якщо взагалі відбудеться, з огляду на суперечки)? Все пізнається у порівнянні, тому варто згадати як ділили світ раніше.

Найперша відома в історії угода про переділ цивілізованого тоді світу датується 1274 роком до нашої ери, коли давньоєгипетський фараон Рамзес ІІ та хетський цар Мутавалі ІІ після Битви при Кадеші так і не змогли перемогти один одного і змушені були розділити зони впливу. Єгиптяни отримали те, що було на південь від міста Кадеш, а хети – все що північніше.

У давні часи можна згадати ще угоди після Першої греко-перської війни (з 492 по 490 роки до н. е.) між грецькими полісами та Перською імперією, а також після Першої Пунічної війни (264-241 рр. до н. е.) між Римом та Карфагеном. Але слово "перша" у назві натякає, що угоди не були довговічними і кожен раз порушувалися. 

Греко-перські хронічні конфлікти завершилися не угодою, а появою третьої сили – македонців. Які захопили спочатку Грецію, а потім і Перську імперію. Чи можемо ми та Європа претендувати на роль "третьої сили" зараз?

Угоди ж після кожної пунічної війни римляни бачили виключно як паузу для накопичення сил для подальшої експансії, що завершилося ритуальним посипанням сіллю землі у зруйнованому Карфагені, щоб там навіть рослини не росли.

Римляни взагалі любили укладати угоди про зони впливу – і любили порушувати їх. Не дарма Москва це "третій Рим". 

Наявність таких міждержавних угод вимагає, власне, наявності держави. Яких у варварських народів після розвалу Давнього Риму фактично не було. Тому перша реальна спроба поділити світ у нову епоху відбулася аж у 1494 році Тордесільяським договором, який потім "доповнили" Сарагоським договором 1529 року. Ділили вже не "відомий світ", а одразу весь. Це передувало епосі колоніалізму – одному з найкривавіших й довготриваліших конфліктів в історії людства. 

Реклама

Спочатку португальці та іспанці, за посередництва Папи Римського, який виступив гарантом (так, тоді вже розуміли, що без гаранта жодна угода не буде триматися довго), розділили ще невідкриті землі по меридіану, який проходив між португальськими тоді Островами Зеленого Мису та іспанськими Кубою й Гаїті. 

Все, що було на схід від меридіану відходило Португалії, а все що на Захід – Іспанії. Тому Бразилія зараз португаломовна (бо португальські колонії там були на схід від лінії), а Мексика та решта латинської Америки – іспаномовна. У 1529 році вони так само розмежували Тихий океан, але забули спитати конкурентів…

Ці країни довго трималися цих договорів, що відкрило можливості для експансії тих, кого ніякі угоди не обмежували – голландців, французів та, особливо, англійців. Так само як Китай порушив статус кво після Другої світової і зараз вже претендує на роль "гегемона". 

У XVII-XІХ сторіччях угоди про переділ зон впливу стали популярними – бо держави стали великими, абсолютистськими й колоніальними. Це саме той період, яким марять Путін та Трамп. 

Виділити варто Північну війну 1700-1721 років, одним з наслідків якої стали перемоги Петра І і визнання за Московією статусу імперії, а також угоди за підсумками Семирічної війни 1756-1763 років, коли Велика Британія заявила про себе як про світового гегемона на морі, Росія – на суходолі, а маленька Пруссія стала потужною "воєнною машиною". 

До цього варто додати Віденський конгрес 1815 року, де підвели підсумки Наполеонівських війн, і де морським гегемоном остаточно зафіксували Британію, а на суходолі – Російську та Австрійську імперії, залишивши прусаків поза справами, що значно пізніше стало причиною Першої світової війни. 

Останні приклади важливі для розуміння схильності росіян загалом та Путіна зокрема "ділити світ" - адже участь в елітарному "клубі" гегемонів дає визнання "імперськості" та "величі". Навіть якщо для самих росіян ця "велич" обертається економічною катастрофою та шаленими людськими втратами – в усі три війни росіяни вступили з власної волі. 

ХХ сторіччя теж було плідним на угоди про переділ світу. Підведення підсумків Першої світової перетворилося на багаторічну "Санта-Барбару", з купою конференцій та слабким гарантом поствоєнного світу у вигляді "збіговиська колонізаторів" під вивіскою Ліги націй. 

Коли у 1930-ті стало зрозуміло, що "борсання" у Лізі націй нічого не дає, "великі" країни почали утворювати спочатку двосторонні, а потім і багатосторонні угоди. Старий ООН зараз, до речі, теж вже "мишей не ловить" - певне дежавю з 1930-х. 

Ключовими угодами були Мюнхенська 1938 року, коли Франція, Британія, Німеччина та Італія розділили Чехословаччину й зони впливи у Європі. А також Пакт Молотова-Ріббентропа 1939 року, коли та ж Німеччина поділила світ вже з СРСР, адже попередня угода її не задовільнила. Ніяких гарантів не було - цю "побічку" Сталін відчув вже у 1941 році, і тому після Другої світової не був проти ООН. 

Підсумувала це все Ялтинська конференція 1945 року, яка відбувалася ще у лютому (війна ще тривала), де потенційні переможці ділили світ на зони впливу, щоб уникнути конфліктів між собою у майбутньому. Не надто вдало, але ця угода фактично діє до сьогодні, хоча була порушена вже у 1950-53 роках під час війни у Кореї, що Кремлю тоді вилізло боком, але стало "зірковим часом" для молодої КНР.

Саме отриману тоді зону впливу (і вже значно розширену) Сі Цзіньпін зараз і хотів би розмежувати зі США новою угодою під нові реалії. Так само, як США хотіли б розмежувати зони у Азії та Європі з більш зручним (бо слабким) партнером – РФ. 

Ось про що кажуть приклади:

  1. війна та реальний (а не нафантазований під чарку "Фінляндії") розподіл зон впливу за її підсумками передували тим угодам, які стали довготривалими;
  2. якщо війна не передувала, то така угода ставала умовою для наступної війни, бо це вже не угода, а змова;
  3. угода потребує реального контролю над тим, що ділять, бо інакше така угода нікчемна і є пустою декларацією, на зразок Будапештського меморандуму;
  4. угода потребує гаранта – якщо він слабкий або відсутній, то договір не буде довготривалим, адже "гегемони" завжди знов повертаються до агресії;
  5. угоду мають підписувати саме гегемони (не у лапках) – ті, хто військовою міццю довели свою здатність говорити від імені слабших (а інакше "слабші" створять свою угоду, з блек-джеком та гарантами, перетворяться на третю силу та "з’їдять" самозваних "гегемонів", як македонці греків та персів, або як англійці – іспанців з португальцями). 

Що з цих пунктів мають США, КНР та, особливо, РФ? Кремль програє свою "програмну" війну (недосягнення "цілей СВО" дорівнює програшу – втрату, а не розширення зони впливу), насилу тримає ОДКБ й СНД і порпається у великій купі санкцій, у надії врятувати власний бюджет, під заграву палаючих НПЗ, портів, дата-центрів та ін. 

США свою "велику війну" в Ірані теж програють, як програли вже війну з хуситами, провалили захоплення Гренландії, не змогли взяти під контроль ЄС торговими війнами та взагалі побоялися лізти на Кубу (на тлі Ірану). Успіх у Венесуелі став виключенням, а не правилом. Трамп втрачає, а не розширює вплив у Азії, Європі та Америці. 

Китай на цьому тлі виглядає більш успішним "торговим гегемоном". Але лише тому, що поки не лізе нічого захоплювати, пам’ятаючи про свою останню "СВО" у В’єтнамі у 1970-тих. Після того провалу у КНР фактично стався "тихий переворот" та повна зміна курсу країни. 

Безумовно, вони можуть про щось домовитися. Але реально "поділити" світ просто нездатні. Розмови про "нову Ялту" - це пропагандистська бульбашка. Втім, якщо це не "Ялта", а черговий "Мюнхен", то тоді угода може передувати масштабному конфлікту, а не завершати його. І от до цього Європі та світу варто бути готовими.

Джерело: УНІАН